Щодо подружжя новозавітнього клиру Ісус Христос не дав жодних приписів. Подібно і Христова Церква протягом 3-х століть відносно подружжя залишала повну свободу. Тому були одружені та неодружені єпископи, священики і диякони. Вони могли одружитися перед прийняттям духовного сану. Вдівцям одружуватися ще раз було заборонено. Апостольське правило говорить: "Хто по св. Хрищенні був два рази одружений або мав наложницю, той не може бути єпископом, священиком чи дияконом, ані взагалі належати до списку священного чину" (Правило 17). Неокесарійський собор (315) прийняв правило щодо священиків: "Якщо пресвітер одружиться, то хай буде позбавлений священства" (Правило 1).
Дискусії про подружжя духовних осіб, велися вже на І Вселенському Соборі у Нікеї (325). Проте остаточне рішення прийняли на VI Соборі в Трулі (692): священики і диякони можуть одружитися до своїх свячень, а єпископи мають бути целібатами (неодружені). У випадку, якщо б на єпископа обрали одруженого священика, то він має залишити жінку за спільною згодою. Такі правила стали основними юридичними нормами у всіх Східніх Церквах аж до нині.
На Заході, на території Іспанії та Франції в 4-5 ст. вже існувала локальна практика неодруженого клиру. Загальне правило целібату для цілої латинської Церкви постало в 12 столітті. Таку норму ввів Латеранський собор (1123), а згодом його потвердив Триденський собор (1563).
Немає коментарів:
Дописати коментар